Зараз ми маємо нагоду поглянути на нашу молитву і роботу по-іншому | Реколекційна наука, д. Ґаладза

26 березня 2020

Зараз ми маємо нагоду поглянути на нашу молитву і роботу по-іншому

Вчора ми чули про Ноя та його синів після потопу, і як один із його синів насміхався з нього і зневажав його, коли він був слабким і голим, а інші два опікувались ним та захищали гідність батька. Ми усвідомили, що ми повинні брати приклад з Сема (або Сима) та Яфета, двох синів, які прикривали наготу Ноя, а часом навіть покидати власну зону комфорту та захищати наших батьків, бабусь і дідусів, людей похилого віку та тих, хто потребує нашої любові, огортаючи їх молитвою в наших серцях.

Сьогодні в наступному читанні з Книги Буття четвертого четверга Великого посту ми чуємо про те, що відбулося з людським родом після Ноя, коли його нащадки розмножилися та заповнили землю. У Буття 10, 32–11, 9 читаємо:

«Такі то були родини синів Ноя за їхніми родами та за їхніми племенами; від них розповсюдились народи по землі після потопу. Уся земля мала одну мову й одні слова. І сталося, що люди, пересуваючися зо сходу, знайшли рівнину в Шінеар-краю й осілись там. Вони сказали один до одного: Нумо лишень робити цеглу та випалювати її. І була цегла їм за камінь, а земляна смола за заправу. Та й сказали: Ану збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворім собі ім’я, щоб ми не розпорошувались по всій землі. Тоді зійшов Господь побачити місто й вежу, що їх сини чоловічі будували і мовив Господь: Оце вони один народ і мова в них усіх одна, і це щойно початок їхньої праці: тож що вони не задумають, не буде їм важко зробити. Отож зійдімо наниз і помішаймо там їх мову, щоб не розуміли одне одного. І розсіяв їх Господь звідтіля по всій землі, й вони перестали будувати місто. Тому то названо його Бабел (Вавилон), бо там Господь помішав мову всієї землі й звідти розсіяв їх Господь по всій землі» (Бут 10, 32–11, 9).

На перший погляд складається враження, ніби Бог дратується людським прогресом. Він мстивий і заздрісний. Він руйнує нашу добру справу тільки для того, щоб ми не могли бути ближче до Нього. Але чи це насправді те, про що йдеться у тексті Священного Писання? Давайте докладніше розглянемо.

Святий Йоан Золотоустий вказує, що люди, які будували Вавилонську вежу не знали як задовольнитися тим, що мали, бо були захланними та егоїстичними. Він пише:

«Замість того, щоб дотримуватися власних кордонів, вони завжди прагнуть більше і прагнуть досягти більшого. Це те, що людський рід втратив, зокрема, що не готовий визнати обмеження свого власного стану. Завжди його приманює більше, він розважає амбіції понад свої можливості. І в цьому відношенні, коли люди, що гонять за речами світу, набувають для себе велике багатство та статусу, вони втрачають з виду власну природу, і прагнуть до такої висоти, що вони скидаються в саму глибину. Ви бачите, що це відбувається щодня, без того, щоб інші навчилися з цього поганого прикладу. Натомість вони на деякий час зупиняються, але одразу втрачають спогад про цю небезпеку та йдуть тією ж дорогою, що й інші, і потрапляють в ту саму пропасть» (Святий Йоан Золотоустий, Гомілії на Буття 30.5).

Таким чином виглядає, що головна проблема людей, які будували Вавилонську вежу, полягала не в бажанні рости і вдосконалюватися, а в мотивації і нерозумінні, коли зупинитись. Їхня ціль полягала не в тому, щоб бути ближче до Бога, але щоб побудувати собі місто, для свого звеличення, для того, щоб зробити собі ім’я.

Один із псалмів, який ми читаємо сьогодні на Вечірні, — псалом 126 — нагадує нам, що ми повинні співпрацювати з Богом, запрошуючи Його у всі сфери нашого життя. Псалом нам пригадує:

Коли не Господь збудує дім, даремне будівничі трудились.
Коли не Господь охоронятиме місто, даремне пильнував сторож… (Пс 126, 1–2)

Ісус нам пояснює, що коли ми будуємо наш дім, то недостатньо тільки запросити Господа і бути Його співробітником. А ми повинні мати Боже Слово за основу Віри, за наш фундамент:

«Кожний, хто слухає ці мої слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, який збудував свій дім на скелі. Полила злива, потоки розлились, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі. А кожний, хто слухає ці мої слова й не виконує їх, подібний до необачного чоловіка, який збудував свій дім на піску. Полилася злива, розіллялися ріки, подули вітри й ударили на той дім, і він повалився, і руїна його була велика» (Мт 7, 24–27).

Це, безумовно, стосується не тільки будівництва будинків чи веж, але й побудови всіх наших стосунків у житті: з колегами на роботі, друзями, а особливо в наших подружжях та родинах.

Але ми можемо заперечити: чому Бог розірвав і зруйнував єдність, що існувала серед вавилонських людей? Навіщо було ділити їх мовами, а не просто скореґувати їхні вчинки? Звичайно. У житті ми часто змушені приймати «маємо те, що маємо» і працювати з тим, що є. Це, безумовно, один підхід. Але у Бога був інший план. Він вирішив розсіяти народи і розділити мови до тих пір, поки Він не зможе показати нам, що таке справжнє служіння та справжня єдність. Лише після того, як Він послав нам свого Сина, Він Сам показав нам, що таке справжнє служіння, в прикладі умивання ніг Своїх учнів, у Його смиренності та в жертві Свого власного життя на хресті для життя світу як найбільший знак любові. Тільки тоді Він міг об’єднати народи і мови. І Він це зробив, пославши нам Свого Святого Духа. Про це ми співаємо в П’ятидесятницю у співі кондака свята:

«Коли Ти, зійшовши, язики змішав, * розділив Ти народи, Всевишній. * Коли ж вогненні язики Ти роздавав, * у з’єднання всіх Ти призвав. * I одноголосно славимо Пресвятого Духа» (Кондак П’ятидесятниці, глас 8).

Визнаючи нашу гордість та гріховність, давайте подивимось на нашу ситуацію сьогодні. Папа Іван Павло ІІ попередив нас про культуру смерті, тобто «затемнення почуття Бога і розуміння людини [що] призводить до практичного матеріалізму, який породжує індивідуалізм, утилітаризм та гедонізм» (Evangelium Vitae, 1995). Деякі коментатори зробили наступні спостереження щодо нашого світу сьогодні та неймовірного темпу, у якому ми намагаємося працювати, подорожувати та досягати прогресу. У даний час наше позірне відчуття контролю є втрачене, і ми немов оголені. Ми постійно хочемо щось робити, бути зайнятими цілий час. Але зараз на найбільшому зриві глобального життя після Другої світової війни, за деякими оцінками, те, що ми покликані робити, — нічого. Наша мобілізація — це мобілізація ізоляції. Робити «щось» зараз — це залишатися вдома, а не ходити на роботу, чи до школи, на вечірки, спортивні змагання, концерти, або — що найсумніше для багатьох із нас — ходити до церкви та приймати Причастя (пор. Helen Freeh, «Doing Nothing is Doing Something,» The Catholic Thing).

Ми зачинені у своїх будинках, у своїх кімнатах, у своїх келіях. Це майже так, ніби хтось нас усіх протягом однієї ночі постриг в ченці або в черниці, і покинув нас у власні келії монастиря, але без будь-якого роду новіціату чи підготовки.

Мати Ґабріела, монахиня монастиря Христа Жениха в штаті Огайо в США, прокоментувала цю ситуацію усамітнення наступним чином: «Я вважаю, що саме цього очищення нам було потрібно — як для культури так і для Церкви. Нам потрібно усвідомити, Кого ми приймаємо в Євхаристії. Ми повинні знати, що Він є Богом, а ми — ні. Нам потрібно постити від власної залежності все контролювати, мати все за бажанням — навіть Таїнства. Ми повинні дозволити цьому очищенню ввести нас у наше нутро правильним чином — до присутності Бога в кожному з нас. Навчитися молитися. Шукати відносин із Пресвятою Тройцею. Нам потрібно навчитися молитися як сім’я, щоб Божа любов була присутня в наших домах» (Mother Gabriela, «An open letter to the faithful: A Eucharistic „fast“,» Christ the Bridegroom Monastery).

Давайте запитаємо себе: чи приймаю я Причастя на Літургії за звичкою? Чи я справді усвідомлюю, що роблю, і що відбувається під час богослужінь?

Архимандрит Софроній нагадує нам: «Глибока молитва настає поступово. Тіло і душа адаптуються повільно. Особливо важливо, щоб священик, який служить Божественну Літургію, перетворив все своє життя в молитву, якщо він буде жити цим великим таїнством у повному обсязі. Готуючись із страхом і підходячи з повагою, самою суттю свого чину, священик входить у простір Божественного. Він розпочинає Літургію, призиваючи трепетне Ім’я Пресвятої Тройці, і продовжує в дусі, стоячи між Творцем і всякою створеною істотою» (Софроній Сахаров, Його життя моє, 87).

Чи ми, священнослужителі, щодня підходимо до Божого Престолу, усвідомлюючи, що робимо? Чи ставимо Таїнства на престолі, який ми будуємо для Бога в своїх серцях? Чи ми повністю відкриті, щоб отримати Божу благодать і любов, і розділити його з зовнішнім світом, з нашим сусідом, і навіть нашим ворогом?

Чи є наше служіння Богу справжнім богопочитанням, чи тільки звичкою виконування приписів релігійних обрядів, орієнтоване лише на техніку того, скільки разів ми повинні перехреститись, куди нам поставити свічку, коли і як читати карточки? Або зводити богослужіння до мінімуму, не розтягувати, бо то і так все задовге і нікому не потрібне? Чи ми розуміємо, що всі ці речі є вираженням нашої любові до Бога, і що це є лише початком, оскільки вони повинні наблизити нас і нашого ближнього до Бога — а не привести нас у гордість, як фарисеї чи як ті люди, які збудували Вавилонську вежу.

Отець Олександр Шмеман оплакував злиденне саморозуміння Церкви як «культове товариство», яке існує «тільки заради культу». Він висловив нездатність церковних спільнот розуміти, що метою Літургії є ставити Церкву перед обличчям світу. Він пропонує, що Церква повинна виявляти «Божу любов, спрямовану до світу», і замість того, щоб годувати нашу одержимість культом і бажанням відійти від світу, ми повинні щиро і глибоко під час кожної Літургії приносити світ Богові, коли ми молимось за всіх і за все, за мир у всьому світі під час Проскомидії, Єктеній та особливо під час Анафори (Пор. Nicholas Denysenko, «Eucharistic Living without the Eucharist,» Praytell Blog).

Згадаймо, що говорить священик під час Анафори відразу перед Епіклезою, тобто призивання сходження Святого Духа: «Ще приносимо Тобі цю словесну й безкровну службу…» — поклоніння Богу, яке святий Павло описує в посланні до Римлян 12,1; і священик продовжує: «І просимо, і молимо, і благаємо: Зішли Духа твого Святого на нас і на ці предлежачі дари».

Отець Роберт Тафт, пояснює, що це означає: «… мета Євхаристії не [лише] змінити хліб і вино, а змінити тебе і мене. Через хрещення та Євхаристію ми маємо стати Христом один для одного і бути знаком для світу, який ще не почув Його ім’я. Це те, про що йдеться у християнській Літургії, бо саме це є суть християнства.

Таким чином, коли ми схильні думати, що наша молитва марна трата часу, або голоси нам підшіптують «вертайся до роботи!» у ці дні ізоляції, згадаймо приклади, про які ми чули дотепер зі Святого Письма: відповідь Ноя після спасіння з потопу була немиттєве повернення до роботи, але жертва Богові. Коли Ізраїль був врятований з Єгипту і Бог потопив фараона в Червоному морі, Мойсей та ізраїльтяни не відразу сказали: «Добре, тепер давайте підемо звідси і пройдемо шлях до тієї Обітованої землі, яку дав Бог». Ні, вони спершу заспівали пісню перемоги та подяки Богові. З точки зору сьогоднішнього світу, світ, який часто проходить шляхом людей, які будували Вавилонську вежу, можна вважати таку жертву чи пісню подяки як найбільш непотрібні речі.

Які є наші пріоритети? Саме зараз ми маємо нагоду поглянути на нашу молитву і роботу в іншому світлі, у світлі Христа, який все просвічує. Давайте приступаймо до Божественних Христових Таїн, які живлять нас, зі страхом і трепетом. І закінчімо сьогодні цією молитвою:

«Господи Ісусе Христе, Вічний Царю;
Єдиний справжній Первосвященику;
Який приніс себе Богові Отцю на хресті за гріхи світу;
і в цьому невимовному акті служби
дав нам Своє нетлінне Тіло як священну їжу,
і Свою чесну Кров як життєдайний напій:
Сподоби нас удостоїтися цих невимовних Таїн
щоб ми могли бути причасниками Божественної природи,
врятувавшись від тління, яке є у світі, через людську жадливість та властолюб’я.
Молимось Тобі, Господи, вислухай і помилуй нас. Амінь» (пор. Софроній Сахаров, Його життя моє, 90).

Реколекційна наука диякон Даниїл Ґалазда

Зараз ми маємо нагоду поглянути на нашу молитву і роботу по-іншому | Реколекційна наука, д. Ґаладза

Зараз ми маємо нагоду поглянути на нашу молитву і роботу по-іншому

Дивіться також